Гідеон Саар

Небагато ізраїльських політиків пройшли такий звивистий шлях, як Гідеон Саар, і вердикт публіки щодо нього на JudgeMarket спирається на обидва боки цього шляху. Його обрали до Кнесету від «Лікуду» 2003 року, він був міністром освіти та міністром внутрішніх справ; 2019 року кинув виклик Нетаньягу в боротьбі за керівництво «Лікудом» і програв, наприкінці 2020 року вийшов із партії та заснував «Нову надію», а в уряді Беннета–Лапіда обіймав посади міністра юстиції та віцепрем'єр-міністра. 2024 року він повернувся до уряду Нетаньягу, з листопада того ж року обіймає посаду міністра закордонних справ, а в березні 2025 року підписав угоду про об'єднання «Нової надії» з «Лікудом». Прихильники бачать у ньому досвідченого й серйозного державного діяча, який поєднує інституційну виваженість із готовністю перетинати межі таборів; критики справа пам'ятають бунт проти Нетаньягу та перебування в уряді з лівими, а критики з центру — обіцянку не входити до уряду на чолі з Нетаньягу. Як міністр закордонних справ він є обличчям Ізраїлю перед зростаючою міжнародною ізоляцією: хвилю визнання Палестинської держави у вересні 2025 року він назвав нагородою для ХАМАС, а на санкції, які Британія запровадила проти поселень у вересні 2026 року, відповів оголошенням контрзаходів, зокрема розпорядженням закрити британське консульство в Єрусалимі, яке в жовтні, за домовленістю в останню хвилину, перетворили на скорочене представництво. До виборів 27 жовтня він підходить без власної партії: за угодою про об'єднання за ним зарезервовано сьоме місце в списку «Лікуду», і, як і Ісраелю Кацу, його попередникові в МЗС, йому не довелося брати участь у праймеріз. Його політична вага зростала й падала з кожним виборчим циклом і кожним перегрупуванням сил, тож саме помітне дипломатичне досягнення або вагомий портфель у наступному уряді вирішать, чи сприйматимуть його як політика першого ешелону «Лікуду», чи як того, чиє місце тримається на резервуванні.